Диваки

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Про митця і мандрівника Леоніда Кантера я дізналася у день його смерті. Вже потім подумки з’єднала усі ланки логічного ланцюжка і раптом зрозуміла: це ж той самий дивак, який покинув забезпечене життя в столиці, об’їздив увесь світ, сходив Африку, переплив чотири океани, а після повернення додому, до Києва, разом із сім’єю переїхав у занедбаний хутір Обирок, щоб створювати нову реальність.

«Створювати» – це ключове слово. Про хутір, розташований за двісті кілометрів від Кропивницького, могли чути лише одиниці, та й для багатьох ця ідея – повернутися з комфорту і грошей до криниці в березі і плити на дровах – це дивацтво чистої води. Леонід – за фахом режисер, автор багатьох успішних проектів, зміг наситити покинуте село на Чернігівщині новим змістом. Враз хати в ньому закоштували по тисячі доларів (а раніше можна було купити за тисячу гривень), по вулицях почали ходити доктори наук (а згодом і переїжджати на постійне проживання), пісні біля вогнища почали співати люди з різних країн світу… Як йому це вдалося? Він мріяв по-новому інтерпретувати українське село. І втілював свої мрії. Він садив пшеницю, молов зерно, пік хліб, показуючи світові українську культуру. Не червоні шаровари і китайські вишиванки, не вареники і пампушки, а щось глибше. 

Фільм про Леоніда Кантера, про який ми пишемо на 12 сторінці в цьому номері «Нової газети», вартий Оскара (власне кінокритики і пророкують йому першість серед претендентів на українського «Оскара» – премії «Золота дзиґа», а ми повторюємо за ними).

Людина, яка об’їздила весь світ, врешті доходить до висновку, що найкраще там, де ми є. Що найбільші можливості є тут, ось у цьому задрипаному, забутому богом і владою селі, сьогодні, зараз. Важко в це повірити, авжеж?

Життя цього дивака обірвалося за його ж власним бажанням. Але воно, це життя, стало уроком для багатьох. Горіти і не згоріти, мандрувати і знайти, шукати і зупинятися…

Мабуть, у кожному місті чи селі є подібні диваки. Хтось на власних плечах тримає підмурки сільського музею – після «офіційної» роботи ходить попід хатами, рятує старі фотографії, акумулюючи це все десь – зазвичай у холодному і непристосованому для цього приміщенні клубу ще радянського зразка. Хтось бере відеокамеру і разом із дітьми знімає маленькі кіна про рідну леваду, водоспад чи ковилу. Ми знаємо таких диваків, і думка, що вони є у Кропивницькому, Злинці, Попельнастому, Великій Висці, Новомиргороді і так далі, гріє душу.

Ви строго скажете: хай краще створюють робочі місця, а не музеї. Та це речі з різних вимірів, однаково важливих, але не однаково «підсильних» дивакам, які зазвичай далекі від поняття «гроші», але близькі до поняття «цінність».

Спочатку з них сміються, потім прислухаються, а потім приєднуються. Якщо знаєте таких – пишіть нам. Ми розкажемо про них.