Любиш – не любиш

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Серед передвиборчих нервів і бруду, фейків, розслідувань і «розслідувань», нововведень, звільнень і призначень, що лякають, є приємна новина історичного масштабу – у вівторок, 16 липня, набув чинності закон про мову, а Конституційний суд визнав закон про декомунізацію конституційним.

 

Мова об’єднує – кажуть українці по всьому світу. «Какая разніца», – кажуть ті, хто не спромігся її вивчити. 

Та є великий ризик, що сентенція «какая разніца» ще довго не зникне з нашої дійсності, і попри закон, нам ще буде що захищати.

Я встигла написати початок цієї самої колонки, і мою роботу перервав дзвінок до редакції. На зв’язку була наша читачка, яка хоче опублікувати в «Новій газеті» власні оповідання. «Ми друкуємо лише тексти українською», – кажу я, бо такою є наша редакційна політика. «Я не люблю українську мову. Я слишу по вашему говору, что ви не дишите кіраваградскім воздухом, у вас говор із сельской мєстності, такой украінскій», – каже вона.

Дійсно, я дихаю саме  кропивницьким повітрям  і радію, навіть пишаюся тим, що виросла в україномовному середовищі, але такі екстрасенси інколи здатні вибити з колії. Мить такої нібито невинної розмови, і ось уже в голові проноситься інформація з уроків української мови в «сєльской» гімназії, з університетських пар, із зустрічей із науковцями (Лариса Масенко  і її книга «Історія лінгвоциду»), письменниками («Розстрільний календар» Олени Герасим’юк), історії, розказані бабусями під час експедицій проєкту «Баба Єлька» (як за пісню «А вже років двісті як козак в неволі» відправили до Сибіру)… Здається, тут тобі на голову виливають відро холодної води: «Я не люблю українську мову». Коли ти в порядку хронології можеш назвати роки заборон твоєї рідної мови, розстрілів найкращих із найглибших, хто її рятував, розмовляючи і пишучи нею в концтаборах… Аж тут легко і вперто тобі проводять асоціації між мовою і селом (і тут символіка села пов’язана із темінню і меншовартістю, бо, виходить, еліта ж у нас тільки в місті).

Звісно, не любити її, не розмовляти нею ви маєте право. Навіть маєте право повідомляти про це всім, кому хочете. Але візьміть на замітку, що з 16 липня відповідно до закону володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків зобов’язані президент, голова Верховної Ради та його заступники, прем’єр-міністр, усі члени уряду, керівники державних установ, підприємств і відомств, державні службовці та посадовці всіх рангів, керівники та особовий склад Нацполіції, судді, адвокати й нотаріуси, керівники закладів освіти, педагоги та медичні працівники.

Уявити тільки, «сільською» мовою змусять говорити українців в Україні. А ще закон передбачає створення Національної комісії зі стандартів державної мови та запровадження посади уповноваженого із захисту державної мови. Нарешті, щоб стати громадянином України, слід буде вивчити мову. Не любити, але вивчити і мати сертифікат про рівень її володіння.

Важливо зазначити, що дія закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів. Тож тим, хто не любив, можна буде й далі не любити.