«Не такі» видовища

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Останнім часом в області побільшало так званих «етнофестивалів». Їх іноді називають ще фольклорними, не надто турбуючись про значення цих двох приставок – «етно» – чи «фольк» – яка там між ними різниця?

 

Мабуть, із часом у кожній новоствореній об’єднаній територіальній громаді має з’явитися свій фестиваль. Так, це чудовий спосіб об’єднати жителів, надихнути їх, розважити. Так як у Головківці вже є фестиваль м’яса, у Кропивницькому – фестиваль вареників, фестиваль млинців в Олександрії… Чи задовольняють подібні фести спраглих до хліба й видовищ жителів територій? Важко сказати, та альтернативи видовищам у селі, де раз на рік відбувається таке масштабне свято, немає. Якщо привозять на День міста Вєрку Сердючку (хай двійника, бо для справжньої, напевно, не вистачить бюджету), то танцюватимуть під Вєрку, буде Дідзьо – радуватимуться Дідзьо. Якщо «Лісапетний батальйон», то під «Батальйон» (але де «етно», а де «батальйони»? – здається, вони по різні боки поняття «культура». Звісно, і «Батальйон» має право розважати публіку, веселити втомлених щоденною працею господинь, які хоч за веселою піснею дадуть собі дозвіл відпочити (а потім вивчать ту пісню і вже розважатимуть односельців на якомусь Дні села). Але, можливо, просто не варто використовувати ці модні нині приставки у назві свята? Щоб ще не зацікавлені люди в історії й українській культурі бува не сплутали «етно» із оцим масовим виявом шароварщини, надто близьким до бутафорії і неповносправності?

Підтримувати національні традиції, провокувати інтерес до свого, рідного – це те, що є стратегічно важливою справою, особливо зараз, коли нас намагаються переконати у схожості з сусідами. Та є деякі спостереження, які не можуть не непокоїти. Як відомо, за радянських часів пропагувався образ такого собі простенького українця з бутлем горілки під пахвою, у смушевій шапці, брилеві чи навіть у шароварах (про те, що червоні атласні шаровари – це зовсім не притаманний повсякденному життю українців одяг – мовчимо), жінка – обов’язково господиня, в очіпку чи вив’язана квітастою хусткою. Ще однією ознакою усіх фестів є вареники, гарбузи і тюки соломи. Їх можна було б назвати «у народному стилі», але точно не «етно». Спрощене сприйняття і акцентування саме на цих традиціях, пов’язаних із стереотипним зображенням українців і українства, – ось основні ознаки подібних фестивалів. Етнофестивалями вони могли б бути, якби серед виступаючих були традиційні українські музики, етновиконавці (з «автентичними» бабусями нині не прийнято возитися – вони потихеньку вимирають, забираючи свої пісні з собою), майстри народного промислу…

То що, зовсім не святкувати, не дарувати людям радість, не писати сценарії? Можливо, просто додавати в ці фестивалі хоч трохи глибини…