Раптом… Сталін на стіні

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Днями зі мною сталася оказія – по дорозі на роботу в кропивницькій маршрутці я помітила на собі погляд… Сталіна. Того самого – Іосіфа Вісаріоновича, про якого «ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні», організатора Голодомору, офіційного ката українського (і не лише українського) народу, про якого ми чуємо в експедиціях проєкту «Баба Єлька». Не знаю, чому водій маршрутки вирішив серед різноманіття можливих кумирів прикріпити до вікна поряд зі своїм робочим місцем саме це зображення, та побачивши цей портрет одного сонячного ранку, мені було важко стримати емоції протягом дня. І, звісно, було важко не поділитися ними… В голові крутилося одне питання: що змусило людину у 2020-му році шукати натхнення у постаті Сталіна, ім’я якого – це символ великого терору, Голодомору, репресій і депортацій. Символ знищених доль мільйонів людей.

Щось із розряду «какаяразніца» посипалося на мене за кілька годин після того, як я опублікувала це фото у соцмережі (о, велика сила соцмережі, це як вийти до мікрофона на великій сцені, а потім пустити цей мікрофон по колу, щоб почути слово кожного). Отже, за вікном наших маршруток – 2020-й рік, шість років війни України й Росії – «правонаступниці» Російської імперії, у кінотеатрах активно транслюють фільми, меседжі яких нам мов мантру повторюють: чим швидше ми позбудемося культурних зв’язків із імперським спадком, тим легше нам буде йти власним шляхом.

Історія моєї родини, як і тисячі інших українських, містить чимало моторошних фактів, які підтверджують, що система нищення українців в Україні в часи тоталітарного сталінського режиму була безжальною. В очах часто стоїть «кіно», як малий Жорик – мій дід – лізе на високе дерево, щоб назбирати гав’ячих яєць чи накидати за пазуху гавенят. Його мати тушкувала їх у печі в казані, рятуючи від голоду одинадцятьох синів. Через кілька років вона будуватиме Біломорканал (потрапивши туди за законом про сім колосків), а через сімдесят років мій дід відповідатиме на запитання «Чи є Бог?» короткою фразою: «Немає. Бо допустив Голодовку».

І реакція на зображення таких «кумирів» не може бути інакшою, ніж зневага. Натомість зневагою облили мене, звинувативши у зазіхання на особистий простір водія маршрутки (у громадському транспорті немає особистого простору, для замітки), у готовності «здати» людину, закидати брудом (хоча це була лише констатація факту). А якщо відкинути будь-які сентименти і різновекторність поглядів на історію, то в Україні діє Закон про декомунізацію, згідно з яким публічна демонстрація комуністичних символів заборонена за-ко-ном.

До речі, із керівником підприємства, яке займається обслуговуванням маршруту, ми поговорили того ж дня. Виявилося, що бабуся директорки теж постраждала від тоталітарного режиму і була змушена поневірятися, просячи милостиню…