Закон як лакмус

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

У 2021-му, на 30-му році незалежності, на сьомому році війни з Росією, настала велика розкіш – українців в Україні «змушують» розмовляти українською. 16 січня байку про утиски прав російськомовних заспівали з новою силою ті, кому «какая разніца», хто вирощений на «Інтері», хто й досі не усвідомив, що історія про єдиний статус руссского язика – це те саме знищення ідентичності українців, тільки в профіль.

В Україні набула чинності стаття 30 закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка передбачає, що всі надавачі послуг зобов’язані обслуговувати споживачів українською мовою. Тобто у супермаркеті, інтернет-магазині, кав'ярні, банку, аптеці до вас мають звертатися державною мовою. Крім того, виробників та продавців в Україні зобов'язують надавати споживачам інформацію про товари, роботи чи послуги українскою, водночас така інформація може дублюватися будь-якою іншою мовою.

Чому мені не байдуже? Мабуть, тому що моя прабаба Марія, намагаючись врятувати родину і вишукуючи в полі колоски, за рішенням радянської тоталітарної влади була змушена будувати Беломорканал. Бо в експедиціях з проєктом «Баба Єлька» я наслухалася історій про те, як вчителям російської мови доплачували за «престижність», як забороняли співати українські колядки та щедрівки, як українською стидалися говорити в містах, бо вважали її мовою села. Усе це прекрасно показане у фільмові «Соловей співає», який «Нова газета» привозила кропивничанам у січні минулого року.

Не варто, мабуть, всоте пояснювати, що століттями українську ідентичність намагалися знищити будь-якими способами – у 30-х – фізично, застосовуючи Голодомор як метод, після 30-х – переважно морально. Тому мовна позиція кожного – продиктована оточенням та досвідом, цінностями сім’ї, де виростав, книжками, які читав, людьми, яких слухав. Моя мовна позиція від запитання «А ты что, из западной Украины?» і моєї звичної відповіді «Ні, з України».  Від книги «Розстрільний календар», яку кілька років тому купила на Форумі видавців. Тоді я їхала до Львова в купе з дядьком із Кривого Рогу, і він наярював мені про «какую разніцу» (мабуть, те випадкове знайомство і продиктувало вибір книг на книжковому Форумі). А ще через кілька років президент теж із Кривого Рогу сказав це у своїй першій новорічній промові, згадавши, що немає різниці, як названа вулиця і біля якого пам’ятника ти зустрічаєш свою кохану. 

Новий закон як лакмус показав: в Україні купа тих, кого обурює, що до них у сфері послуг будуть звертатися українською. Я щиро співчуваю дискомфорту тих, у кого русская щелепа і хто свою російську в Україні ніс як вищість та обраність.

Власне, це відповідь на питання наших читачів, чому ми не друкуємо вірші, оповідання та ваші листи російською мовою. Тепер маємо на це законні підстави.