Толока на Вершині

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Хореографка обшкрібала старі вікна вікової веранди, митний брокер – вікна світлиці, тендітна фотографка білила стелю, усміхнена художниця фарбувала вікна блакитним, громадська діячка мазала стіни, айтішник ставив вікна в сараї, директорка соціального центру вчиняла тісто на пиріжки, а інша директорка подібного закладу, стоячи на драбині, мазала найважчі, найзанедбаніші місця. Начальниця відділу зв’язків з громадськістю патрульної поліції області збирала трави, перед тим побіливши пів хати і піч... Керівник департаменту комунікації та зв'язків з громадськісю Кіровоградської ОДА білив стелю і мазав хату... Режисерка місила ногами глину, продюсерка сокирою збивала стару глину, страхова агентка, що приїхала аж із Херсона,  садила троянди, бібліотекарка загрібала сіно, поки її чоловік викошував трави навколо.

 

У це, можливо, важко повірити, але люди приїхали сюди у свій вихідний за власні гроші і робили усе перелічене вище добровільно і за їжу. Правда, їжа була непростою (як для міських жителів) – куліш, розімліла у печі картопля з качатиною, трояндовий компот, привезений колись з експедиції у Новоукраїнку, молозиво і пиріжки з вишнями та капустою. Все з тієї самої магічної печі.

Ні, це не казка, це толока в садибі «Вершина», що в селі Розумівка Олександрівської ОТГ – забуте дійство, колись обов’язкова риса українського села, символ спільнодії і спільнотворення, усна угода про взаємодопомогу.

«Чому ви тут?» - запитала я в кожного перед тим, як «нарізати» шматки роботи. Ми зібралися в тісній кімнатці з піччю та мисником, з фотографіями в обрамленні рушників та вишитим конопляним килимом.

«Бо тут я щаслива», - через один відповідали люди (а серед них навіть такі, яких я вперше бачила!). «Бо я досліджую своє коріння і мені важливо розуміти, в яких умовах росли мої предки». «Бо мене гойдали в такій самій колисці, яку я побачив тут». «Бо в мене відчуття, що колись мене відірвали і кинули на асфальт без кореня. Тепер я дуже хочу знайти своє коріння, і ви мені в цьому допомагаєте». «Бо тут я стаю маленькою, бо запахи хати переносять мене у щасливе дитинство, де ще жива моя бабуся». Сльози крізь усмішку, черга до корита з глиною та соломою, торохкотіння ложками…

Кожен, хто взяв участь у толоці на садибі «Вершина» в Розумівці, був того спекотного дня там не випадково. Навіть корінні міські жителі, які вперше спробували молозиво чи пиріжки з печі. Навіть малюки, які бігали по бурянах і просто надихали своєю присутністю (бо ми знаємо, що вони вбирали трансльоване нами навіть мимоволі, не надто прислухаючись до пісень і придивляючись до наших карапетів увечері).

Змінилися контексти і передумови, село вже не відіграє такої важливої ролі у розвитку України, головною на арені є земля, з якою асоціюють українське село. Але є шанс змінити ці асоціації. Толока на  Вершині – тому приклад.