Порівняння потенціалів

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Важко пояснити емоції, які виникають, коли повертаюся додому з-за кордону. Завжди, де б не була, роблю внутрішні замітки з позначкою «що в нас краще» і «що в нас гірше».

 

Чомусь у першу чергу в іншій країні очі шукають клаптик ґрунту, щоб оцінити його «чорноземність». Часто чужі землі програють, якими б причесаними, политими і засадженими не були. Мабуть, бо змалечку, коли батьки тарабанили мене на город, вчили садити і викопували картоплю, чорнозем був близьким і теплим? Хай навіть його розкішність і цінність я усвідомила вже пізніше, коли побачила інші види грунтів, інші способи використання наділеної землі.

Вперше побувавши в Криму, наївно жахнулася, як там живуть люди – на такій жовтій і кам’янистій землі, за що тримаються дерева, куди пускають корені кущі? Згодом співчувала рудим полям Херсонщини (навіть якщо звідти до нас везуть найперші огірки і найсолодші кавуни, та їх не виростиш без пекельної праці в теплицях та постійного поливу). Оцінюючи ступінь зеленавості узбіч Миколаївщини і заїжджаючи в рідну область, відмічаю: в нас таки краще, свіжіше, зелений зеленіший, а чорний – чорніший.

Можливо, мені не щастило бувати в старій Європі чи соковитих джунглях, а лише в гористих туристичних районах приморських країн, та чомусь тамтешній «земельний» потенціал програє рідному, українському чи кіровоградсько-кропивницькому.

З їжею, до речі, те саме. Турецький помідор – не такий. Болгарські яблука жувала і хотіла виплюнути. Про польську ковбасу, мабуть, довго розписувати теж не варто. Як і про полуницю чи сметану «з пачки», «з упаковки», «з магазину». Миска покручених огірків, куплених в бабуньки на узбіччі у Підлісному чи хлібина із Суботців – оце смаки.

Що це – хворобливий патріотизм чи несправжній оптимізм, намагання видати бажане за реальне? Якась дивна робота рецепторів, що реагують на міжобласні чи міждержавні кордони? Важко поставити самодіагноз, та знаю, що ця «хвороба» не лише в мене.

Результатом такого порівняння потенціалів стає висновок, що ми не вміємо чи не хочемо користуватися величезним багатством, даним нам природою чи Богом.  Бо коли повертаєшся до Кропивницького з-за кордону (тут я вживаю його як синонім до слова «цивілізація») і бачиш спущений Інгул, на дні якого комунальники знайшли до десятка 50-кілограмових урн для сміття, зграї собак, що бігають по району, зарослу хащами Набережну (до речі, КП «Благоустрій», яке має обов’язок чепурити місто, запрошує співробітників на посаду «озеленювача», до обов’язків якого входитиме покіс трави) – це не ті «козирі», які сприяють оптимізму.

Ці чорноземи, якими я так пишаюся в Грузії чи Туреччині, чомусь і досі не зробили нас багатими. Зникаючі села, розорані степи і береги річок, ось що я бачу поряд із ними.  Цікаво, чи надовго ще вистачить цього хворобливого патріотизму, цього несправжнього оптимізму?