У сні й наяву

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Квітуча, багата, смачна, рідна, з корінням та невидимими магнітами, які тримають саме тут. З потужним, та й досі не розкритим потенціалом, з майбутнім!

 

Недооцінена, недолюблена, розорана, вирубана, розпродана, розстріляна, обкрадена, залишена мільйонами ображених на життя й свою рідну країну мігрантів. З непевними сусідами.

Ми можемо по-різному сприймати державу Україна залежно від власного кута зору, життєвого успіху, розміру зарплати чи соціального забезпечення, оточення, в якому зростали, старту, який дали чи не дали батьки.

Завтра їй 30. Чи встигли ми її полюбити за такий довгий і водночас короткий період державності? Ніби ж мали вибір, ніби ж голосували справно, переключали канали, враховували різні точки зору, перечитували програми кандидатів, переходили з партії в партію. А все одно щоразу опиняємося наче біля розбитого корита: корупція, інфляція, зростання цін на тарифи і вічні пошуки західних партнерів, які б вирішили наші проблеми і нічого не попросили взамін.

Чи встигли ми за ці 30 років повірити у її самостійність, повнос-правність, навчившись сповна усвідомлювати значення слова «соборність», сприймати день Конституції не тільки як додатковий вихідний у календарі, а День Незалежності – не лише за можливість встигнути на море в оксамитовий сезон чи бодай викопати картоплю.

Наші 30 і досі такі, що викликають бажання подискутувати, чи справді ми незалежні (цікаво, невже так буде і в п’ятдесят чи, не дай Боже, не буде про що дискутувати?). Але от парадокс: як тільки на Незалежність посягають, ніби стає важче дихати, наче хтось наступає на горло. У нас було вдосталь часу, щоб зрозуміти, що не всі, хто у вишиванках – патріоти, і не всі, хто не любить їх одягати – вороги. Любити Україну складно, та перелік із перемог (Революція Гідності, декомунізація, Томос як маніфест самостійності української церкви, армія) спонукає до оптимізму: можемо! От тільки завжди знаючи, якою ціною…

Пам’ятаєте часи, коли Театральна площа була місцем концентрації скорботи, коли кропивничани сходилися прощатися з воїнами. Це теж мазки до картини Незалежності. І майоріння жовто-блакитних на Рівнянському кладовищі – глибоке нагадування цивільним, чому вони не відчувають війну і чому насправді незалежними ми станемо тоді, коли настане закономірний кінець найманців русского міру.

Ми ще довго будемо з’ясовувати, на кому тримається Україна і по-різному її любити,  експериментуючи, чи спроможні ми жити в незалежній державі… Воюючи, рятуючи, волонтерячи, ми доводимо, що Україна – не просто територія, а ми – не просто населення. А ще кожен по-своєму робимо кроки назустріч загальнонаціональній мрії: поїхати наступного року на море в український Крим чи нарешті побачити і відчути, якою є українська Луганщина. Не вві сні, а наяву.