Про кулінарний бренд Кіровоградщини

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Наприкінці минулого тижня у Кропивницькому відбулася унікальна подія – звана вечеря в одному з найкращих ресторанів міста. У чому її унікальність – у тому, що основою для меню стали страви, зібрані під час експедицій проєкту «Баба Єлька» нашою областю.

Запечена в тісті свиняча нога, рибна юшка за рецептом із села Петроострів, вертута із маком, салат із ферментованих (тобто квашених) овочів та м’яким сиром, вареники з піском із села Куцеволівки. Все це несподівано перенеслося із сторінок «Нової газети» (ви ж пам’ятаєте рубрику «Смачна Кропивниччина»?), із наших емоційних публікацій у соціальних мережах  на професійну ресторанну високу кухню. Люди, які того вечора зібралися в Ресторації Кропивницьких (а саме цей заклад погодився на цю не спонтанну, а давно омріяну авантюру від «Баби Єльки»), не лише їли смакоту, а й взяли активну участь у дискусії про здатність локальної кухні бути економічно спроможною, тобто мати потенціал бути такою, що може не лише презентувати, а й продаватися, водночас будучи доступною пересічному споживачеві. Кожен із учасників мав власний досвід харчування, бував у різних країнах, куштував різну їжу, порівнював і вже має певний набір асоціацій із кропивницькою кухнею. Проте перед тим, як продавати, варто визначитися з тим, ЩО продавати, адже серед безлічі страв переважають такі, які важко назвати унікальними. Але вони є: манзарі, гокачі, френзольки і навіть пірдоньки (так називали запечений у печі цукровий буряк). Просто про них знає обмежене коло осіб! Можливо, хіба діти та онуки наших респондентів – авторів рецептів із найвіддаленіших куточків Кіровоградщини. (Зате точно кожен із нас знає піцу чи суші, лате, капучино, еклер чи профітролі – тут уже не варто й сумніватися, що хтось сплутає, міські мешканці їдять це дуже часто). Кожна із цих страв із незрозумілими назвами здатна стати стравою-брендом Кіровоградщини, тим, за чим нас впізнаватимуть на гастрономічній мапі України і навіть світу. Звісно, найвишуканіші смаки нашого дитинства не перенести у жоден ресторан. Смак води з дідової криниці, де жили тритончики, звичайного хліба з печі чи молочного кисілю, якийсь чомусь особливо смачним був на поминках.

Але ж що робити, якщо у жодному поважному ресторані ви ніколи не спробуєте свіжих смажених карасиків, тому що санітарні умови та технології обробки свіжої риби не передбачають її приготування? Що як тут вам ні за які гроші не наварять такого борщу, як варила бабуся?

Не сподіватися, що ресторанна кухня повторить цей смак. Натомість радіти, коли автентична страва, хай навіть і осучаснена і переосмислена, потрапляє в меню і її замовляють ще і ще, на неї ведуть друзів, її приїжджають спробувати… Запрошуємо і ми вас. А раптом нам вдасться з’ясувати, яка ж таки на смак Кропивниччина?