Їдьте у Попельнасте

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Вже який день ношу в собі враження від візиту до села Попельнастого – центру Попельнастівської ОТГ. Кілька років тому в Будапешті, а перед тим у Тбілісі ми з чоловіком спеціально шукали музеї терору та геноциду, про які я поначитувалася в путівниках. Враження після повернення з Попельнастого схожі на ті, які я відчувала, вийшовши з тих стін (там ми спускалися у підвали, де катували ув’язнених, торкалися руками дерев’яного вагону, в якому висилали в Сибір).

То були масштабні проєкти, створені, очевидно, під егідою держави, з мультимедійними технологіями, діджитал-ефектами і так далі. І до Кропивницького ми поверталися з наївними мріями побачити і навіть зробити чи бути причетними до чогось подібного – стратегічно важливого для усвідомлення історії свого становлення.

Знайшли через кілька років. У селі Попельнастому – у культурно-освітньому Центрі «Толока». Автор цієї ідеї – людина безмірної глибини і висоти – Валерій Жванко.

Екскурсія пана Валерія побудована таким чином, що ти кілька разів хочеш-не-хочеш переживаєш катарсис. Кожна річ тут лежить на суворо визначеному місці, так само суворо визначений час для твоїх запитань. Стій, слухай, сховай свій обридлий телефон, пофотографуєш потім. Лови смисли, хапай ці алюзії і натяки, і ревти будеш потім (бо перше, що бачиш, зайшовши до кімнати – портрет Мони Лізи, який висів у твоїх баби Соні й діда Жори в хаті в селі Гаївка Маловисківського району. Бо друге, на що дивишся, – це розіп’ята на ярмі вишита сорочка родом із цих країв… І далі асоціації виструнчуються, не даючи навіть дихнути. Ти згадуєш про Голодомор, про свою настільну книжку «Розстрільний календар», про пошуки в архівах даних про прабабу Марусю, яка, за родинними переказами, будувала Беломорканал за збирання у 33-му колосків на полі…).

Це той випадок, коли майже порожня кімната може більше вразити, ніж закладена старовинними речами. Той випадок, коли не просто пройшовся по кімнатах зі старовиною, як це відбувається в традиційних краєзнавчих чи етнографічних музеях. Коли діаметр розмаху «крил» керсетки збігається з діаметром жорен, які колись когось врятували від голоду (а керсеток і дукачів ми з «Бабою Єлькою» не можемо знайти – бо всі вони були виміняні на зерно у 32-му). Коли над експозицією із видами зброї та сучасним бронежилетом із качаном кукурудзи в кишені висить годинник «Нової газети» як символ нового покоління, часу, який хай і перемелює (привіт, жорна), та лишає натяк: за цю землю билися десятки поколінь, «значить, вона солодка». Значить, і ти її не віддавай.

Для нас – «Нової газети» і «Баби Єльки» - усе закінчилося… ляльковим театром (бо «Толока» - це не лише музей, а й дитячий центр). І котики, змайстровані попельнастівськими дітьми із пап’є-маше, ніби сказали: чуєте, не варто воювати з вітряками та системою, що зафарбовує сірим твої пташки. Діти – ось наш рятунок, але спочатку МИ їх маємо порятувати від сірості і незнання.