У черзі за хлібом

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

«У тіятр поїдеш!» – «А, да?..» – розгублено дивилася на свою співрозмовницю жвава бабунька у товстій фіолетовій хустці поверх тоненької квітчастої. Вона саме планувала поїхати в район скупитися в аптеці, аж раптом їй відкрилася страшна новина: у селі кажуть, що обіцяну тисячу за вакцинацію можна витратити лише на «тіятр».

 

Я також стояла в черзі за хлібом біля машини, яка приїжджає у село Китайгород (Олександрівська територіальна громада) двічі на тиждень – у вівторок і четвер. Довкола лише де-не-де жевріли живі хати, навіть покинуті руїни ніби відштовхували: сюди вже ніхто не вдихне життя. Але кожен, хто доживає тут і в сотнях подібних українських сіл, вартий кращого життя. «Покажіть президенту Зеленському, як ми тут живемо», – каже хтось із черги, побачивши, як наш фотограф налаштовує свою камеру, і наївно думаючи, що комусь з високих чинів це справді цікаво – як живуть у найвіддаленіших від цивілізації селах. Але в Зеленського і Ко зараз інші турботи.

Щоразу з експедиціями етнографічного проєкту «Баба Єлька» ми потрапляємо в якусь паралельну реальність. Хай навіть за 30-40 кілометрів від обласного центру. У таких майже прозорих селах я забуваю, що працюю редактором обласної газети, і язик не повертається агітувати до передплати «Нової газети» на місяць, пів року чи рік. З одного боку – через відверто мізерну пенсію нашої цільової аудиторії, з іншого – через сумніви у тому, що цю газету таки доставлять до передплатника (бо так уже склалося, що державне підприємство Укрпошта рахує не людей, а гроші, які ці люди можуть залишити на її рахунках, хоча й декларує гуманність методики своєї роботи). Я знаю, що наші заяви, скарги, прохання не вплинуть кардинально на роботу Укрпошти і «Нова газета», як і будь-яка інша, не доїде сюди. А як і доїде, то буде корисна хіба що для розпалювання плити, бо доставлять її через тиждень – уже не актуальною, зі «скислими» новинами та простроченою телепрограмою.

Це ми, міські жителі, тут розбалувані доступом до інтернету та різноманітних засобів масової інформації. І вже давно «переварили» примарну тисячу, новий, ще страшніший, штам коронавірусу, виявлений британськими вченими, президентську пресконференцію і перейшли до нових новин. Наші свічки вже подавали сигнали у наших вікнах, ми чекаємо на нову тему для обговорення.

І лише слово «гідність» і досі на устах. У чергову річницю революції Гідності так хочеться вірити, що не лише на язиці, а й у діях. (От тільки про яку гідність можна думати, коли стоїш у черзі за хлібом до машини, яка приїжджає у твоє село двічі на тиждень…)

Що нам залишається робити? Коли на кордоні багатотисячне військо, а на носі – різдвяні свята, і не знаєш напевно, що завтра буде з твоєю країною.

Мабуть, найголовніше – знати, що поточний стан речей – це наслідок нашого вибору…