Там у них є майбутнє

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Коли президент Володимир Зеленський під час інавгураційної промови обіцяв, що за чотири роки Україна перетвориться на країну, з якої не емігрують, а в яку повертаються з усього світу, бо тут найкраще, це звучало фантастично. Хоча серед обіцянок ніде не звучало інформації про методи такого стрімкого повернення, та це був ніби натяк: вірте мені, Україна стане безпечнішою, комфортнішою, легшою для життя, і в мене є план, який я поки що не озвучую.

Ми вже ніби й навчилися ділити на десять більшість президентських обіцянок, та все одно гірко сприймається новина про те, що офіційна кількість українців, які мають дозвіл на проживання у Польщі, перевалила за триста тисяч осіб, а українці складають близько 69% усіх іноземців, які живуть у цій країні. Про це нещодавно написала «Європейська правда» з посиланням на речника польського управління у справах іноземців Якуба Дудзяка.

За даними цього управління, масштаби процесів трудової міграції з України до Польщі не тільки зберігаються, а й українці все частіше роблять усе для того, щоб залишитися у цій країні назавжди.

«З 2014 року спостерігається значна активізація української імміграції, яка здебільшого пов'язана з бажанням працювати. Основними факторами, що вплинули на це явище, були: економічна ситуація в Україні, запровадження безвізового режиму та полегшення доступу на польський ринок праці. … З трохи більше 300 000 громадян України, які мають діючий дозвіл на проживання, близько 60% становлять люди віком від 18 до 40 років. Діти та підлітки віком до 18 років становлять приблизно 12%, а люди старше 40 років – близько 28%», – наводить ЗМІ слова Якуба Дудзяка. Лише 2% українців вирушають до Польщі, щоб отримати вищу освіту, всі інші їдуть через «бажання працювати».

Можна надувати щоки, ратифіковувати конвенції і меморандуми, згадуючи світові тенденції, звинувачуючи пандемію чи російську агресію, але до цифри «триста тисяч» щодня «капатиме» плюс кілька. Чи ви, чи я обов’язково впізнаємо їх в обличчя. Це можуть бути друзі моєї подруги, це мій колега, це друг дитинства, діти дітей з вулиці, однокласники, одногрупники, одноплемінники. Їхні свята не лишатимуться в Україні. Одного разу, втомившись передавати передачі з польським сиром, халвою, ковбасою і якіснішим, ніж в Україні, одягом,  вони заберуть дітей із собою. А тоді, телефонуючи «дєдушкі» в Україну по вайберу, записуючи веселі відео на зйомних квартирах, усміхатимуться, випромінюючи успішність: «Тут я можу заробити собі на життя!», «Тут у моєї дитини є майбутнє!», «Тут дбають про екологію!», «Тут немає бродячих собак!»… Це вже у психологів «найніжніші» з них будуть розповідати про етапи адаптації та сепарації, тугу за Батьківщиною, тривожні сни про батьківське подвір’я.

Я б, можливо, й обрала іншу тему для колонки, ніби ж на носі свята, якби дві мої сестри і тепер уже колишній колега не збиралися… в Польщу.