Боятися чи жити

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Найважче усвідомити, що думки про російську експансію країни і можливу повномасштабну війну, які не дають спати щоночі, можуть стати реальністю. Після того, як половина українців завдяки епідемії коронавірусу побували висококласними епідеміологами, частина з них раптом перетворилася на експертів у геополітиці та цивільній обороні, даючи свої поради на тему «боятися чи жити» та «куди бігти».

 

Букви з посібників, написаних теоретиками війни, не заспокоюють – свідомість уперто не хоче миритися з повідомленнями ЗМІ про евакуацію з України російського чи американського посольств,  передислокацію російських військ чи тривожні дані іноземної розвідки. Що поробиш,  коли з чергового відеозвернення президента найкраще запам’ятовується меседж про травень, шашлики і літо (і так хочеться вірити саме йому, а не тисячам повідомлень з іноземних джерел про те, що «може все не так»). А так хочеться почути, що ми готові дати відсіч, що захищатимемо землю, що обороноздатність країни на найвищому рівні.

Тим часом металеві двері у підвал у моєму будинку, що міг би бути примарним укриттям від обстрілу, замкнені, і де ключ від них, я не знаю. (Щоб з’ясувати, куди бігти, я телефоную на гарячу лінію міського голови Андрія Райковича і записую адреси трьох найближчих бомбосховищ: завод «Радій» на Академіка Тамма, «Електротранс», проспект Університетський, обласна лікарня). Проте водночас усвідомлюю: тривожний план Б, який кожен собі сам надумав, може не спрацювати, тому наш максимум під час обстрілу – сховатися в погріб чи підвал, а мінімум – тримати за руки дітей, відкидати погані думки й молитися.

Насправді у війни немає сценарію, за яким можна зробити все правильно і обійтися без втрат. Насправді війна вже восьмий рік, а найлегше буде тим, кому немає що втрачати – ні чемоданів готівки, ні начиненого всіляким добром будинку, ні авта. Будь-який рюкзак – тривожний, коли ти живеш у центрі України і твоя територія не передбачена для евакуації, проте передбачена для прийому переселенців.

Ніхто не знає, що на нас чекає у найближчому майбутньому. Зате ми знаємо, як воно – обирати і жити з президентом, який учора закликав не панікувати, а сьогодні вже припускає окупацію Харкова, яка, мовляв, можлива через те, що більшість населення там розмовляє російською… 

Куди рухатися і ховатися 40-мільйонам українців у разі активної війни? Все, що станеться, буде результатом нашої толерантності до внутрішнього ворога України, результатом нашого голосування за ОПЗЖ, відсутності критичного мислення, ностальгії за радянським союзом…

Очевидно, в нас немає іншого вибору, як вірити і довіряти Збройним силам. Що ще? Жити! Замість пакувати чемодан із водою, фільтром і шкарпетками на три дні, зціпивши зуби, купити квиток до театру чи в кіно. Що я й зробила і чого і вам бажаю.