Будемо садити город

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Події у світі розвиваються так стрімко, що написане і сказане сьогодні-завтра може стати абсолютно неактуальним. Про це точно напишуть у підручниках з історії світу, це ми точно будем розповідати своїм дітям та онукам і згадувати як страшний сон.

 

Розповідатимемо і про те, як кожен із нас так чи інакше став військовим аналітиком та спеціалістом із ведення воєнних дій. Бо якщо ще позавчора ми асоціювали затишне європейське місто Будапешт виключно із пам’ятками архітектури, зокрема красивою будівлею парламенту, то вже сьогодні мимоволі стаємо експертами з Будапештського меморандуму, сміливо аналізуємо його юридичний статус та принципову різницю між поняттям «меморандум» та «угода».

Мало хто не бачив чи не слухав виступ українського президента Володимира Зеленського на безпековій конференції у Мюнхені. Упевнена: така несподівано різка риторика справді виправдана в контексті подій, що відбуваються. Сподіваймося, що висловлені Володимиром Зеленським тези будуть світоглядними для президента і ми вже не чутимемо сентенції на зразок «скоро весна», знаючи, щоб на кордоні стотисячне військо Росії. (Варто, звісно, розуміти, що хоч усі промови президентам пишуть спічрайтери, та це вже не про «все буде добре» і не про шашлики у травні, це про усвідомлення реальної загрози). Аби ще й дії української влади за цими словами були такими ж упевненими і продуманими…

Мало хто не погодиться з тим, що для країн, які називають себе нашими партнерами, давно минув період, коли достатньо сказати слова підтримки і з чистою совістю розвернутися спиною до камер. Здається, це справді глобальна боротьба добра і зла, і ця боротьба досягає свого піку – найближчими днями ми дізнаємося, хто переможе – дипломатія чи зброя.

На щастя, ми не знаємо, якою може бути справжня війна. Не знаємо, чи буде вона. Але кожен, упевнена, носить в голові думку на зразок «що якщо». Облаштований погріб на двох осіб чи перевірений пістолет Макарова, який до того п’ять років мирно пролежав у сейфі. Кілька зайвих пачок пшона і ще одна пляшка олії. Заряджені павер-банки, знята готівка з картки. Примарна впевненість у тому, що ми «готові», велика ненависть до ворога й упевненість у провальності путінської версії світопорядку, в якому України не існує. І тільки наші вперті плани садити город – як константа (хто зна, можливо, саме це дозволяє тримати українцям орієнтири і остаточно не втратити контроль над емоціями. Бо землю свою споконвіку ми тільки захищали, ніколи не зазіхаючи на чужі території. Тож картоплю таки посадимо на своїй війні, а далі буде видно).

За даними Громадського, 64% українців упевнені, що наша армія зможе відбити напад, якщо вторгнення Росії відбудеться. Здається, завтра ця цифра може збільшатися

Тож віримо в Збройні сили і готуймося садити город.