Сто днів війни

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Сто днів війни, а ми й досі не визначилися, як же її називати.

 

Добре, що хоч із тим, кого називати ворогом, проблем у нас немає. Це росіяни – від офіційного російського військового, який отримує зарплату за вбивства українців, до так званого політика-ліберала у в’язниці, від президента рф до найзухвалішого музиканта «вне политики», до примітивного найманця-маніяка, який відкриває для себе існування унітазів та асфальту в селі).

Отже, як називати цю війну, якою пронизані всі сто днів лютого 2022-го? Війну, всупереч якій ми таки прожили цей посивілий березень, згвалтований квітень і розстріляний травень, не втративши віри у Перемогу.

Російсько-українська?

То треба чітко уточнювати, якого року і якої епохи, бо росія (тобто московія) під соусом різних своїх модифікацій намагається знищити українців не одне століття, подаючи ці намагання під різними назвами (один із останніх періодів – період радянської окупації).  Але все це вже було – масова деукраїнізація та репресії, зміна табличок із українськими назвами міст та вулиць, перейменування, спалення книг українських письменників і заборона бути собою на своїй землі. Одним словом, демонстрація того, що, на думку росіян, українців «не было и бить не может» (ніколи не забуду цю цитату зі знаменитого Валуєвського циркуляра, яка хоч і стосується конкретно української мови, та віддзеркалює загальне ставлення московії до України).

Велика вітчизняна?

Вже було. І Вітчизна у нас інша – Україна, а не Радянський Союз, який були змушені захищати солдати Радянської армії. (До речі, нарешті ми навчилися замість «Вітчизняної» вживати «Друга світова», усвідомивши хибність цієї радянської термінології в контексті власне української історії).

Мабуть, одним із найкращих варіантів є назва, вжита в одному із постів міністром оборони Олексієм Резніковим – Велика Визвольна Війна. Це ще не офіційне, але цілком прийнятне визначення для цієї війни.

За сто днів ми остаточно визначилися зі своїми героями - той, хто взяв зброю з ненависті, не зрівняється з тим, хто змушений узяти її з любові.

За сто днів зненацька виявилося, що твердження про те, що Україна – всесвітня житниця – це не безпідставне пафосне і гіперболізоване кліше, а реальність, визнана на міжнародному рівні. Фактично виходить, що стримуючи російську навалу, ми захищаємо Європу з двох боків – з одного – стримуючи Росію, з другого – забезпечуючи хлібом народи Африки.

Нарешті за ці сто днів ми зрозуміли, як насправді любимо наш Кропивницький. Такий тихий і зелений, з кожною його ямкою та обчухраним «Благоустроєм» деревом. Допомогли нам у цьому тисячі переселенців, які осіли в нашому місті, рятуючись від війни. Допомогло проте порівняння з тим, що могло бути, і тим, що є…