Про танці під час війни

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Нещодавно проєкт «Баба Єлька» запросили до гурту творчих волонтерів, щоб допомогти зібрати кошти для підтримки наших військових. Нам запропонували провести майстер-класи з традиційного співу і танців посеред вулиці, де ходить найбільше людей і кидають у скриньку для Збройних сил найбільше грошей. Різні митці з Кропивницького таким чином зібрали понад 450 тисяч гривень, на які вже купили два автомобілі для фронту. Серед тих, хто виступав на вулиці, були не лише співаки, а й, наприклад, наш улюблений оркестр 3-го полку імені Святослава Хороброго. 

 

До війни ми з «БЄ» часто збиралися на Театральній (центральній вулиці Кропивницького) танцювати і співати записане в експедиціях – маркувати простір українськими маркерами і працювати таким чином над власною ідентичністю й ідентифікацією. Тоді ми збирали гроші на поїздки Кіровоградщиною (пальне, гостинці бабусям і все таке), на Етнолабораторію «Баба Єлька», на книгу «Смачна Кропивниччина» та інші ідеї і зовсім не здогадувалися, яка трагедія чекає на всіх українців. 

Перші тижні ми з «Бабою Єлькою» навіть і не думали про відновлення експедицій. Причин купа – це і загрози ракетних обстрілів, і висока вартість пального, і більша у глобальному вимірі потрібність цього пального волонтерам і військовим, і неготовність наших респондентів до відвертих розмов і тим паче до співів. Тому навіть на третій місяць війни пропозиція танцювати в центрі міста на вулиці, де найбільше перехожих, взагалі ввела нас в ступор. Єдине, що мотивувало, – це можливість долучитися до великої мети і допомогти Збройним силам знищити якнайбільше росіян.

Якщо пісні для виступу ми обрали ліричні – наприклад, солдатську «Калина-малина», то відповідних настроям суспільства народних танців не знайшлося. Як і підозрювали, наші танці викликали неоднозначну реакцію в тих, хто має можливість слідкувати і коментувати діяльність «Баби Єльки» з дивана, тобто в соцмережах. Головне звинувачення полягало у тому, що веселощі під час війни неприпустимі. Шкода, що ми не додумалися танцювати карапет із табличками «тільки не подумайте, що нам весело». Шкода, що немає народних танців з поправкою на війну. Єдине, на чому хочеться акцентувати, це те, що культурна спадщина – це й те, що росіяни нищать паралельно з фізичним та моральним винищенням українців на окупованих територіях. 

Висновок спокійний: кожен робить те, що може, там, де можливо. З думкою про воїнів і Перемогу. 

Упевнена, що всі коментатори – і прибічники, і противники діяльності творчих волонтерів – мріють про нашу Перемогу і відчувають постійний тупий біль від того, що бачать і чують навколо. Упевнена, що авторка найдошкульнішого коментаря чи пекла пиріжки, чи скидала з пенсії бодай гривню на підтримку ЗСУ. 

Бо інакше права на критику таких наших танців вона не має.