Зміниться все

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Півтора дні я їхала додому з Чехії. Серед пасажирів мого автобуса – виключно жінки і діти, чиї розмови неможливо не чути, як би ти не хотів дистанціюватися. Тому мимоволі ми практично стали однією великою родиною за час, виділений на тривале повернення в Україну. 

 

Старенькі, домашні тварини, молодюсінькі мами з немовлятами…

(Наприклад, маму тримісячного Мирончика ми підбирали посеред ночі у Бельсько-Бялій, вона стояла на зупинці з колискою і однією валізою на колесах. Згодом малого няньчив і заспокоював увесь автобус…).

Усі вони їхали додому. Хтось із заробітків, хтось із навчання, хтось забирав дітей, не знайшовши місця в чужій країні. На автобусі напис «Херсон – Плзень», у вікнах – втомлені обличчя «дівчат», як називали нас обидва водії. Автобус не їхатиме до окупованого Херсона, максимум – до Дніпра. А табличка – це так, нагадування про давноминулі мирні часи, коли ми й не усвідомлювали, наскільки були щасливими.  

«А вас бомбили?» – цікавилася моя сусідка із Кривого Рогу, коли ми виїхали з України.

«Як ви думаєте, щось поміняється?» – запитувала моя нова сусідка, коли ми поверталися в Україну. (Вона заробила грошей у Польщі і їхала додому, у Кропивницький, робити ремонт. У неї раз по раз голосно тарабанив телефон рінгтоном про Фредеріко-Феліні-дайте-Оскар-етой-Богине, і, здається, весь автобус вже встиг вивчити цю недолугу пісню напам’ять (а я тепер не можу виколупати її зі своєї свідомості).  

«Ні, ви не подумайте, ми переможемо», – уточнила моя співрозмовниця за хвилю, ніби сама злякавшись своєї зневіри (ми якраз перетнули державний кордон у пункті пропуску Шегині, і різниця між Польщею та Україною чомусь дуже кидалася в очі).

Хотілося, правда, запропонувати їй почати з негайних змін, наприклад, російської музики, яка цілу дорогу волала з її телефону. Бо ж наша майбутня велика українська Перемога – це в тому числі і перемога над російським «культурним» продуктом, який на рівні з російською пропагандою десятиліттями «готував» поживний ґрунт для російського нападу. Розумію, що інколи корисно вибиратися зі своєї інформаційної бульбашки, і час, коли в автобусі перестануть грати «Младший лейтенант, мальчик молодой», може настати ще не скоро, але добре, що для цього вже є й законні підстави. 

Натомість здалося, що ВЖЕ все змінилося. Миттєво, якщо оцінювати з точки зору історичної епохи. 

Вірю, що настане час і зміни будуть видимими для представників різних соціальних прошарків, для «глядачів» з різних кутів зору. 

Вірю, що інформацію про швидкість просування на митниці буде неактуальною, бо кордону між Україною і країнами ЄС не буде. Що ми зможемо зробити свою країну такою ж комфортною для життя, якими давно є європейські.