Щодня

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

«Але в Рубіжному він точно кокнув не одного кацапа», – сміється і плаче водночас моя подруга, стоячи під дощем біля могили свого рідного чоловіка. До повномасштабної війни в неї було прекрасне почуття гумору, вони з Сергієм були такими схожими своїми усмішками і оцінкою світу навколо. 

 

Були. 

Три закриті труни стояли під дубами, з них сипалися стиглі жолуді, трьохмасна кицька (звідки ти тут?..) мостилася під домовиною кропивничанина Сергія Пономарьова – солдата-стрільця, який загинув, звільняючи селище Безіменне на Херсонщині. (Нам потім розкажуть, що бодай найменших шансів вижити там не було – вони з групою розвідників пробралися у село, яке на той час було ще окупованим, і по них вдарила російська авіація)…

Віддалік хлопець із червоними від сліз очима крутив у руках м’яча – у мирні часи Сергій був завзятим футболістом, тож уся його спортивна команда прийшла провести воїна в останню путь. Перед тим, як кинути жменю землі на домовину, вони залишають на м’ячику свої послання. Позаду всіх, хто прийшов на похорон, – старші чоловіки з сивиною і порепаними руками з брудними пальцями. Від них пахло війною, і мені на мить стало соромно своїх підборів і кави, яку пила вранці. 

Таким було Далекосхідне кладовище у Кропивницькому кілька днів тому…

Промова владики Марка співпала з променями сонця, які на мить освітили площу, де прощалися із загиблими на війні. «Плачте і будете втішені», – казав владика Марко, ніби в нас є варіант не плакати. «Синку мій, навіщо ж ти мене покинув. Ця рана ніколи не загоїться на моєму серці. Якби хто знав, як же мені боляче…» – квилила нещасна мама над домовиною свого сина. Дружина Сергія тримала біля обличчя український прапор, моросив холодний осінній дощ, і не було інших бажань, ніж тужити і бажати росії поринути в пекло.  

Щодня. Щодня. Щодня…

Страшно читати новини про те, як щодня Кіровоградщина прощається із загиблими на війні воїнами. Рідко коли з одним, переважно з трьома-чотирма-п’ятьома на день. Маленькі прямокутні ямки в рудій землі, однакові хрести… Розростаються цвинтарі і в громадах, і в маленьких селах, наповнюючись іменами героїв та портретами красивих, молодих, сміливих, жертовних. 

Колективно травмовані війною, ми боїмося дивитися на красиві обличчя чоловіків у стрічках соцмереж, щоб не вичитати наприкінці, що то був некролог. Все частіше й частіше в інформаційному просторі звучить слово «геноцид» і найстрашніше, що це все вже було в історії України. 

То чому ж воно повторюється? Можливо, бо ми втратили пам'ять…

Як же тепер забути ту руку із жовто-блакитним жертовним браслетом із ізюмської могили… Як не чути колективного плачу, не збайдужіти, щодня наповнюючись війною і жахами, які вона несе...