Генератор

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

За десять хвилин до 16.00, коли на моєму районі за графіком мали вимкнути світло, коли ми за традицією мали поставити на своїх підвіконнях свічку пам’яті, зазвучала сирена, яка сигналізувала про відбій повітряної тривоги. 

 

Російські покидьки-символісти повторюють те, що не змогли здійснити майже сто років тому. Голодомор, геноцид, знищення… Історія циклічна, окопна свічка стала свічкою пам’яті,  ми змінилися, ворог – той самий. Як кажуть наші військові, запалити свічку на підвіконні – це про пам'ять, запалити російський танк – це про помсту. І воюємо ми у 2022-му, щоб не повторився 1933-й... 

Переживши блекаут українці почали шукати власне українське слово на позначення цієї надзвичайної ситуації, організованої російською мразотою. Бо стало зрозуміло, що це не вперше і не востаннє: не зумівши на полі бою показати свою силу, вони показують свою нікчемність та ницість, знеструмлюючи та зневоднюючи великі, але незламні українські міста. Жодної паніки чи суперечки в черзі за водою чи до банкомата я не бачила і не чула (чи то бульбашка нині така, чи то ми нині такі). Люди мовчки купували хліб, несли воду і, точно знаю, проклинали кацапів. Морок? Пітьма? Темінь? Наша мова здатна згенерувати десятки синонімів до того, що відбувається, а ми здатні пережити це все з вірою у Збройні сили. 

«Дрова, свічки, вода у криниці – все є», – пишуть батьки, запрошуючи з великих міст дітей, які розлетілися по комфортних квартирах. «Все нормально», – відповідають діти, тимчасово впадаючи в депресію у своїх київських хмарочосах не так від відсутності води, як від неможливості посидіти в інтернеті і почитати новини. 

Укренерго стало гарною пігулкою від прокрастинації, відмінним менеджером нашого побуту і робочих днів, хорошим психотерапевтом для того, хто втратив смак життя і через надмір можливостей та перспектив у довоєнному житті перестав відчувати прості земні радощі. Ось ти вмикаєш світло, ставиш грітися чайник, ось ти набираєш гарячої води у ванну. П’єш чай і спокійно спиш, не прислухаючись до сирен. Ставиш на зарядку свій телефон і будь-якої миті можеш подзвонити рідним. Виявляється, ми БУЛИ щасливими. 

Насправді ми мало знаємо про свій ресурс. Ще позавчора я читала в новинах про жителів окупованих територій, які збирали воду з калюж, а вчора вже стояла з відром біля ринви і згадувала, як у велику балію на розі хати збирала дощову воду моя баба Соня. Минулося – герої-комунальники швидко полагодили наслідки обстрілів, до наших домівок поступово повернулося світло, вода, зв'язок. Пережили, але стали сильніше ненавидіти ворога і розуміти, що просто пам’ятати про зло – замало. 

Найголовнішим генератором віри залишаються Збройні сили України.