Одностайність

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Здається, всі українці світу одностайні у своїй ненависті до вічного ворога, тож проблем із загадуванням заповітного бажання опівночі у новорічну ніч у нас не має бути – всі ми об’єднані одним. Ну, поки що об’єднані… 

 

Таку одностайність я бачила під час вистави «Проста українська скіфська баба», яку минулого тижня до Кропивницького привіз Миколаївський художній драматичний театр. 22 вересня у будівлю театру влучила російська ракета (до речі, парадокс: до великої війни у назві театру було й означення «російський»…).

Його стіни давно понівечені тим самим російським, але якщо прислухатися і придивитися, життя там вирує, просто в підвалі, який служить і за сцену, і за бомбосховище водночас. Дарма, що ця моновистава в Кропивницькому почалася із вимкнення світла (16.00 – відповідно до звичного для нас графіка), за кільканадцять хвилин усі глядачі по черзі долучалися до прекрасного – вставляли голочки у ляльку-вуду самі-знаєте-кого (голочки режисер театру роздав перед виставою). Важка вистава про окупацію Донецька написана за мотивами такої ж важкої, але дуже потрібної сучасній українській літературі книзі «Доця» Тамари Горіха-Зерня. Сповідь жінки, яка попри загрозу для життя виходила на проукраїнські мітинги в Донецьку під час Революції Гідності, яку ледь не вбили сепаратисти. Як усе знайомо! Ці ж моторошні історії про сучасну війну нам в інтерв’ю розповідали вчора і розповідатимуть завтра. 

Таку ж одностайність я бачила під час вистави «Залишатись (не) можна», яку показував Херсонський театр. Уявіть – кожен із акторів на малій сцені розказував власну історію проживання в окупації та виїзду з Херсона, в якому нормальне життя зменшувалося, як зашморг навколо шиї. Тут уже більше реальності і мінімум сценаріїв та режисерських рішень. Тут – правда на сцені. Тим часом директор театру Олександр Книга розповів, що 12 грудня повернувся у розграбований росіянами театр імені Миколи Куліша з метою поступово відновлювати роботу трупи. Звісно ж, у підвалі, що слугуватиме бомбосховищем. 

Хто міг знати, що війна буде скрізь – у найменшій шпарині нашої дійсності, у снах і словах (читаю «бавовна» на етикетці зі складом тканини і уявляю вибухи, читаю «Бахмут», а відчуваю біль, чую «Збройні сили», а думаю «єдина надія на майбутнє»).

Війна – скрізь. Ось вона у фотці онука, прикріпленій на холодильник у Підлісному. Ось вона в Бірках, де вночі, скоріше за все, спалюють старовинну дерев’яну церкву, яка стояла триста років. 

Зло ніби не знає, що можна зруйнувати споруду вщент, тим самим тільки укріпивши віру (це як з Україною, коли російські ракетні удари лише збільшують рівень нашої ненависті і впертості на шляху до Перемоги).