Нам не по дорозі
- Деталі
- Категорія: Колонка редактора
- Опубліковано: Четвер, 02 лютого 2023, 11:23
Інколи здається, що під’їзд середньостатистичного багатоквартирного будинку – як маленький український соціум, з усіма його прошарками, елітою, пенсіонерами, малюками, пошарпаною інфраструктурою, нововведеннями та боргами.
На сьомому тут є кількамісячне немовля, з мамою якого ми сиділи в укритті, коли вона була вагітною. Пізніше сусіди на деякий час перестали виходити в укриття під час сигналу повітряної тривоги, а ще трохи згодом у нас з’явилася нова манюня сусідка – Марічка. Її молоді батьки, мої найближчі сусіди, з народженням доньки прийняли рішення перейти на українську.
Це Кропивницький, наші дні. Це наше майбутнє.
На дев’ятому – подружжя оплакує свого сина, 45-річного воїна, що загинув на Донбасі. Довго не було новин, сім днів шукали тіло…
У ліфті інша сусідка ділиться з моїм сином цукерками: «Це не прості цукерки, а від воєнного, мій синочок приїхав з-під Лисичанська на кілька днів…».
Сусід із третього, який колись допомагав мені рвати бур’ян на клумбі, жив з батьками і шукав, чим би йому зайнятися, – повертається увечері додому у камуфляжі. Очевидно, знайшов-таки, чим зайнятися.
На першому оселилися переселенці…
Із довоєнного в цьому під’їзді, здається, один ритуал: це песики, яких вигулюють бабусі, до котрих рідко навідуються онуки. Так було до війни, так є зараз.
Це Кропивницький, наші дні. Це наше сучасне.
А нещодавній дзвінок нашої читачки ніби вплітається у цю дійсність, але й досі, через кілька днів, пронизує струмом, як згадую. «Навіщо ви ставите в газеті мертвяків, невже немає чим заповнити сторінки», – запитує вона, маючи на увазі інформацію про загиблих за Україну воїнів і, напевно, вважаючи, що має право висловлювати подібні претензії. Авжеж, вона передплатила газету, не знаючи, що ми в ній «понаписуємо», а тут таке (я більше не хочу повторювати те слово). І ти такий спускаєшся вниз (а думав, що емоційно нижче вже перебувати неможливо) і ніби під крижаним душем, вибравшись із своєї бульбашки нового літочислення (до 24.02 – це одне, а після – це зовсім інше), навіть не знаєш, що ж сказати у відповідь. Я не дуже пам’ятаю, якими словами ми відповідали на цю претензію, але точно знаю, що попросили відмовитися від «Нової газети», бо «Нова газета» не відмовиться від цієї рубрики.
Правда така: бої точаться цілодобово, за Україну гинуть найкращі, найсміливіші. Це війна за існування держави, мови, культури, української ідентичності. Війна за майбутнє. А ми зобов’язані зробити так, щоб ім’я кожного було на вустах, щоб на честь Героїв називали вулиці і парки, а не лише опублікували некролог в газеті. Бо істина проста: поки живе пам'ять, доки живуть і Герої.
І якщо хтось вважає не так, то нам не по дорозі. Хай збідніємо на кількох