Українцем бути легко

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Жменька світлої молоді зібралася в центральному кіровоградському скверику парку біля лавки, щоб стати магнітами для спонтанних благодійників. Вони просили мало: принести до їхньої лавки яблук, щоб передати учасникам АТО, які нині лікуються в обласному госпіталі для ветеранів.

 

 

Через кілька годин «ватажок» молодих волонтерів, Сергій, не міг повірити власним очам: люди зносили яблука, лимони, апельсини. Звідкись узялися компоти, варення, домашня випічка. Не треба було й кричати у мегафон – до купки хлопців і дівчат самі сходилися небайдужі, щоб поділитися добром. А потім такі самі небайдужі знайшли транспорт, завантажили вітаміни в багажники і повезли Героям. У госпіталі їх понад тридцятеро. За словами головного лікаря Геннадія Сябренка, щодня ця кількість змінюється, але, на жаль, у бік збільшення: періодично з’являються нові пацієнти.

Палати хлопців можна упізнати за малюнками, які принесли сюди школярі. У неврологічному відділенні висить український прапор з написами та побажаннями… Військові, які лікуються в госпіталі, з різними емоціями зустрічають волонтерів: із сумом і втомою, з усмішкою і подяками. Ось Михайло – жвавий і усміхнений парубок. Довго борюся з собою, щоб не розпитувати його історію, щоб не нашкодити і в кінці просто прошу потиснути руку. А він дякує, каже, що «скучно» лежати, не знає, де себе подіти, що набридли уколи і ми переможемо.

А це Василь – веселий, усміхнений, енергійний. Медсестри все ніяк не можуть його всадити на стілець, все переймаються, щоб тому не було погано після такої активності. Це заради нього друзі організували футбольний матч за участі чиновників, на якому збирали гроші на лікування Василя. Він той самий хлопець, який 15 липня був тяжко поранений в голову біля Ізвариного, а потім пережив трепанацію черепа в російській лікарні. На Василя чекає ще одна операція в столичній лікарні. А він каже: «Одужаю, куди ж я подінуся, раз ви так просите!» і сміється.

До вітамінів хлопці та дівчата додали ще й концерт – співали про меч Арея, козаків і сумних пісень – на вірші Єсеніна (правда, «Мне осталась одна забава» – не надто надихаючий репертуар як для людей, яких зараз треба оберігати від негативних емоцій).

Звичайні українці – від малого до великого – хто чим може, рятує країну. Тримаючись за руки в День Соборності, запалюючи свічку в честь загиблих в Маріуполі, збираючись увечері на підтримку Надії Савченко, принісши кілограм яблук у госпіталь. Це все – тихо і спокійно, не розводячи паніку і тримаючи себе в руках. Ми ж українці.

Так, кіборги створили національну легенду. Ми будемо берегти пам'ять про них. Називатимемо вулиці їхніми іменами, відкриватимемо пам’ятні дошки на школах, де вони вчилися. «Треба радіти життю, йти на весілля, народжувати дітей» - каже в телефоні вже знайомий вам дядько Іван із Мар’ївки, який нині захищає Станицю Луганську, що всього за 12 кілометрів від Луганська. Від цих простих слів стає світліше. І ще не знайшовши слів для рецепту, вже знаєш, що і як робити далі.