Великодні надії

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Жителі області вже почали отримувати конверти з написом «пріоритетне» з інструкціями про те, як правильно заповнювати документи для надання субсидій. Напередодні світлого свята Великодня, яке є ще одним символом надії на воскресіння нашої країни, ми знову сядемо за стіл думати свою думу: як вижити самому в бурхливому морі цін і тарифів, та допомогти вижити країні в океані корупції та тотальних зрад.

 

Розуміємо, що тільки кардинально змінившись самі, маємо право вимагати змін від держави. Але не розуміємо, чому коли родина протягом десяти років всіма силами збирала кошти на житло і нарешті, зібравши копійку до копійки, змогла його придбати (бодай однокімнатну квартиру на околиці міста), вона не матиме права на субсидію. Такі правила: якщо протягом 12 місяців ви зробили покупку на суму 50 тисяч гривень  субсидія вам не світить. Навіть якщо для цієї покупки ви буде змушені взяти кредит (це свідчить про ваш оптимізм, а оптимісти за субсидію не повинні перейматися).

Крім цього, ми вже звикли, що з нами не спілкується влада, задумуючи реформи. Не стукає до нас у хату і не розповідає про свої плани. Тому й доводиться додумувати (а ми це любимо, звідси у кожного своя правда, часто далека від істини), а потім сваритися на лавці чи у дворі з сусідом.

Паралельно народ воює на іншому фронті. Наприклад, школярка з Тернопільщини розробила прилад для знищення ворожих безпілотників. Чи можна перемогти країну, в якій талановиті діти? Її, країну, швидко переможуть чиновники, які при дітях під час презентації рубатимуть: «Не вистачає коштів».

Ще один фронт – волонтерський. Мій новий знайомий – волонтер Олександр Вороний із Компаніївки – мов скеля, за якою затишно і впевнено в завтра. Він розповів про тенденцію: найменше, найнепримітніше село збирає найбільше допомоги для своїх земляків, які захищають країну в АТО. Наприклад, село Губівка за раз зібрала п’ять тонн продуктів. І ніби у відповідь йому, але телефоном розповідає наш земляк Іван, який служить у Станиці Луганській: «Я дивлюся на руки волонтерів і розумію: вони тримають нашу армію. Дівчачі тонесенькі пальчики, чоловічі міцні долоні у тилу роблять більше, ніж чиновники там, на горі» ‒ упевнений дядько Іван. Не втомлюся його слухати, відповідати на дзвінки і переказувати вам новини.

У вівторок, 7 квітня, саме на Благовіщення, сталася знакова подія – у прямому ефірі відбулася презентація Суспільного мовлення (про важливість громадського мовлення «Нова газета» писала в одному з минулих номерів). Чимало хто з кіровоградців вважає суспільне мовлення утопією, багато хто не розуміє, що це і з чим його їдять. Якщо ви звикли «їсти» по телевізору, що дають, то ця страва вам сподобається: відтепер є надія на існування каналу, не залежного від власника-політика, власника-бізнесмена чи іншого впливового дядька. А звідси, мов ниточкою, тягнуться інші причини і наслідки: наші мізки не промиватимуться потрібною дядькові інформацією, ми не думатимемо так, як зручно комусь… Не вірите в те, що це можливо? Перед Великоднем варто повірити в диво.

Loading...