А ти звідки?

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Хлопці повертаються додому з нестерпної війни і садять дзвінкий ліс. Цього разу – в Оникіївському лісгоспі. Разом із дітьми, дівчатами, статечними чоловіками, які не знають, про що говорити з ветеранами АТО, з чиновниками, які вже скоро опускатимуть очі. Вони бачили так багато, що зараз, здається, їм все одно, як називатиметься вулиця, на якій вони живуть, село, де народилися, і навіть ліс, який вони посадять. Вони не підуть гукати на громадських слуханнях, хто голосніше, щоб визначитися з назвою міста, в якому їм ростити дітей. Вони краще будуватимуть в тому місті будинки, садитимуть дерева, народжуватимуть синів Богданів та Мирославів.

 

За тиждень галас стосовно перейменування нашого Кіровограда не стишився, а навпаки, набрав свіжих обертів. Ми вже подумки приміряємо на себе нові назви рідного міста, програємо міні-сценки («А ти звідки? – З Єлисаветграда». «А ти де живеш? – Та в Златополі!») і складаємо міфи про мільйони грошей на таблички, нові паспорти, документи на власність і купу всього, що доведеться переробляти на новий лад. Трохи сумно, що переймаємося лише про це, навіть краєчком думки не торкаючись глобальнішого і глибшого: як нова назва впливатиме на нашу самоідентичність, навіть пророкуватиме майбутнє, визначатиме  ментальність і характер жителів міста. А ще у слові «золото» ми чомусь бачимо «зло», а в слові «Златопіль» – злу тополю (!!) чи навіть місце, де зникають потопельники (це називається народна етимологія – коли звичайна співзвучність слів викликає асоціації, не пов’язані з історичним походженням слова).

Тема нових назв старих топонімів вже встигла пересварити між собою багатьох небайдужих і активних інтелектуалів. Нумо жонглювати фактами і посиланнями на істориків (а хто холеричніший ‒ просто посиланнями, подалі). Скоріше, справа з перейменуванням нашого обласного центру пахне цікавим референдумом. От тільки дивно – чому продекламувавши напрямок децентралізації влади, нашу долю вирішуватимуть депутати Верховної Ради, далекі від історії Кіровоградщини та (за винятком «наших» представників) від її сьогодення. Вона, історія, повторюватиметься, аж поки ми не вивчимо усі домашні завдання.

Минулий тиждень був прикметним кількома дзвінками до редакції на одну й ту ж тему: земля для учасників антитерористичної операції. Ми взялися за дослідження цієї теми і в наступному номері детально розкажемо про ситуацію в районах та селищах. Одне знаємо напевно: демобілізовані військові ображені на місцевих чиновників, а ті просять «не діставати автомати», мовляв, щось придумаємо. «Коли нам прийшли повістки, ми не ховалися – покидали сім’ї, роботу, батьків… А тепер, коли я, приїхавши на кілька днів у відпустку, заходжу до наших районних чиновників, вони розводять руками», ‒ розповідає Антон із Капітанівки Новомиргородського району, який за власним бажанням продовжив службу у ЗСУ, щоб підтримати хлопців, які прийшли в рамках четвертої хвилі мобілізації. Він не діставатиме автомат, але боротиметься і тут, і там до кінця.