Дослухаймось до купки вчених

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Чотири Жовтневих, три Крупських, кілька Ленінок – через півроку низка  населених пунктів із радянськими назвами ще Кіровоградської області нарешті отримає нові імена.
 
Мої бабусі й дідусі жили в Ленінці Маловисківського району. На озерах Леніно-Ульянівки я відпочивала, коли табір «Лісова пісня» був приманкою для провінційних підлітків. Школа стояла по вулиці Жовтневій, гімназія – по вулиці Стаханова. І наречені носили квіти до пам’ятника Леніну, що стояв у центрі міста неподалік нашого будинку (мабуть, на площі Леніна?). А, і на будинку, де ми жили, була вивіска: «Збудовано на честь 50-річчя великого Жовтня». Добре, що хоч дитсадок називався «Ромашка». Перефразовуючи Володимира В’ятровича, вулицею Жовтневою ми все ж дійшли до часів незалежної України. Не пригадую, щоб ці радянські власні назви у дитинстві якось формували мій світогляд, проте інші, не радянські імена все одно сприймалися краще. Село Ленінка, в яке ми з батьками їздили повз село Кіровку, заросло бур’янами, лише горбків на місцевому кладовищі побільшало. Немає моїх бабусь, які не дізнаються, що в Україні війна, а їхнє село почало зміни зі своєї назви. Для Ленінки (колишньої Ерделівки), скоріше всього, ці зміни на цьому і завершаться: усе, що можна було знищити, там вже зруйнували: школу, панський маєток, ліс… Не хотілось би, щоб для Кіровограда так само зміни закінчилися зі зміною назви. Щоб не було так, як казав під час топонімічної конференції, що відбулася в Кіровограді 11 червня, ректор КДПУ імені В. Винниченка Олег Анатолійович Семенюк: фонтани на центральній площі вже жовто-блакитні, а води в них ще й досі немає. Можливо, місцеві вибори вирішать цю та інші проблеми?
А паралельно з війною за перейменування топонімів триває війна за життя.
Ось етюд. …Іду повз військову частину, що в Кіровограді. Там хлопці (всі дуже гарні) гамірно пакуються в машину (з карематами, наплічниками, «броніками»). Їде повз військову частину мікроавтобус. Зупиняється: з нього висипає купа дітей, які біжать до цієї машини з криками «Діма!». Діма (здається, що найкрасивіший, високий, кремезний, чорні брови-карі очі, усмішка як у Чеширського кота, рум’янець… це він захищав Савур Могилу, це про нього ми колись писали в «Новій газеті») виходить із машини і прямує до дітей. Діти один поперед одного фотографуються з ним, виснуть на його плечах, обіймають. Всі по черзі. Щасливі, що побачили. «Пока, Діма!». Це школярі з Володимирівки. Через два дні Діма мав їхати в зону АТО…
Спека скрізь: за вікном, в телевізорі, на Сході, у Верховній Раді. Спека в соціальних мережах, в яких палко обговорюють нові ймовірні назви Кіровограда. Важливо в цих обговореннях не втрачати толерантності і слухати один одного, чути, аналізувати. Довелося почути про «купку вчених», які нібито вказують тепер нам як називати власне місто. Але ми живемо не в часи, коли фраза «кожна кухарка може управляти країною» (вже вибачайте за того ж таки Леніна) залишається актуальною. То чому б кухаркам не прислухатися до купки вчених, які 100% знають більше, ніж ми?.. Запитання риторичне.