«Захоплюють тих, хто дозволяє це зробити»

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Переважна більшість людей, які проходили повз волонтерів, котрі спочатку косили бур’яни, а потім узялися фарбувати паркан Рівненського кладовища, де поховані Герої АТО, ніяк не реагувала на те, що бачила. Мовчки проходили, не пропонуючи допомоги, не ховали очі, не діставали з кишені гривню. Все як завжди, кажуть дівчата, які вже не перший день тут порядкують…

 

 

Хлопчик (син одного з волонтерів) носив воду із автозаправки, щоб полити недавно висаджені квіти, у кущах виспівували пташки, сонце припікало. Спекотною виявилася і розмова з секретарем Кіровоградської міської ради Іваном Марковським, який приїхав на кладовище. За його словами, волонтери займаються дурницями, приводячи до ладу територію цвинтаря, косячи бур’яни, збираючи сміття. На аргументи Оксани Червоної, волонтерки з «Армiя SOS. Кіровоград», що вже протягом року на цьому місці нічого не роблять, Марковський відповів: «Нехай мені про це скажуть родичі загиблих, з вами мені немає про що розмовляти».

… Чоловік у камуфляжі довго стояв біля могили Романа Майстерюка. Потім провідав інших побратимів. А потім попросив щіточку і відерце з фарбою. Його звати Олексій. Він підполковник із 3-го окремого полку спецпризначення. Часто приїжджає до могил своїх друзів. Ми фарбуємо поряд, він – синім, я – жовтим. «Я служив у механізованій бригаді в Артемівську. Колись там був танковий полк, але у 2000 році його розформували. Його просто помножили на нуль… Через чотири роки розформували і дивізію…» - розповідає Олексій про те, як планомірно і наполегливо знищували українські збройні сили. Про причини війни він каже так: «Захоплюють того, хто дозволяє це зробити. Узяти хоча б Слов’янськ – це місто на початку намагалися окупувати 15-20 чоловік, нам просто не вистачило політичної волі знищити їх. Боялися жертв серед місцевого населення, яке, до речі, підтримувало цих тварюк! Нібито захід нас не зрозумів би… Жодна держава так не панькається з терористами, як робила це Україна. Через кілька місяців це вилізло нам боком», - каже Олексій. Страшно про це писати, але багато його друзів нині спочивають в одному ряду Рівненського кладовища. Степанок, Сенчев, Майстерюк…

«Друга зліва могила, там лежить Рома Майстерюк. Я був із ним у ту мить, коли він загинув. Це трапилося на блок-посту між Дзержинським та Горлівкою. Я тоді тільки повернувся з Африки, мене прийняли до складу 34-го батальйону. Там і зустрівся з Романом. Хоча він декілька років тому пішов на пенсію, та коли почалася війна на Сході, не зміг сидіти вдома – сам прийшов до військкомату, його призначили командиром роти. 21 липня він приїхав до мене на опорний пункт, саме надійшла команда зайняти блокпост біля Горлівки. Ми приїхали, вступили у бій…Там Романа і вбили… Але ми помстилися», - сумно розповідає Олексій. Йому 35, а мудрості на всі 60. Наша розмова відбувається на фоні суперечок біля могил. Волонтери намагаються отримати відповідь від міської влади на свої запитання, влада ж відмовляється звітувати перед звичайними кіровоградцями. Олексій дивиться на годинник: йому треба їхати.