Україна і ПЕРЕПУТТЯ

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Анексія – це слово поступово стало звичайним для сучасної української лексики всього за кілька тижнів.

Як кілька тижнів тому слова «громадянська війна», «снайпери», «євромайданівець» і т.д. Насильницьке втручання Росії у справи іншої країни, яку вона «любить» і «поважає» ось уже стільки століть без прикриттів показало, настільки сильною є ця «любов».

 

 

Агресія, з якою Російська Імперія ставилася до України, сьогодні без купюр порядкує в Криму і ми тільки диву даємося, де береться сила і мужність у наших військових, щоб не натиснути на гачок. А ще – де береться совість в українських політиків, які ще вчора клялися в автономії і цілісності України, а сьогодні заповзялися організовувати «російську весну.

Нині від одного єдиного руху спускового гачка залежить, чи не продовжиться війна між Україною та Росією вже в інший спосіб. Бути автохтонною діаспорою? Бути національною меншиною у своїй країні? Дати мовчазну згоду, коли прапор твоєї країни знімають, вивішуючи натомість російський триколор?

Коли русофілів перевозять з місця на місце, щоб ті, тільки змінюючи назву міста, кричали, що воно – за Путіна і Росію. У юристів зриває дах після озвучення рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим і знову у просторі наїжачуються дві правди, цього разу масштабніші і неймовірніші, правди, які можуть привести до крові. Коли росіяни мінують твої чорноземи.

Коли їхній імператор стверджує, що російську військову форму можна купити в магазині, а українських військових блокують кримські «самооборонці», коли «зелені чоловічки» не можуть дати відповіді на найпримітивніші запитання. Коли цинізму і нахабності немає меж – тоді здається, що ось він – армагедон, ось вона – третя світова, яка почалася вже давно, ще коли ми віднікувалися від Митного союзу. Війни не буде. Буде щось інше – зміцніння, безнадійне прохання про допомогу, поступова мобілізація, роздуми, наради, віче.

Рух від «стривоженого», «дуже занепокоєного» до «наляканого» заходу, до активізованої, зібраної і мудрої Європи. Але не війна. Ось чому радість від журавлів, які у п’ятницю пролітали над хатою, вже не така весняна і натхненна. Ось чому проліски, які нагадують про дитинство і вже поріділий ліс, не так пахнуть. Ось через що Шевченкове слово звучить голосніше і не тільки тому, що світ відзначає 200-ліття від дня його народження.

Тільки зараз, в руці з «Кобзарем», з новинами з Криму, з минулим з євромайданів дехто справді відчує, що таке одночасне поєднання гніву і любові, страху і категоричності, розпачу. Тільки зараз ми справді відчуємо геніальність Шевченкового слова. Показуючи об’єктивну дійсність своєї епохи, він дійсно є, за словами Івана Дзюби, «системою духовного життєзабезпечення українського народу». У ньому ми черпаємо словесний супровід усього, що відбувається нині у світі, без цитат із «Кобзаря» важко охарактеризувати навколишню дійсність. Шевченко – наша совість, наш смолоскип, наша повернута додому гідність.

Ми від нього твердо знаємо, що «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Озброївшись цими словами, готові хто чим може допомогти своїй країні у цій нелегкій боротьбі.