Новий символ сучасності – «парасюки»

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Цього тижня у кошик із соціально важливими іменами, що з власних перетворилися на загальні, ставши яскравими маркерами сьогодення, кладемо ще одне – парасюки.

Так само, як прізвище Тітушка в нас нині набуло значення «молодики спортивної статури, які за гроші відстоюють чиїсь інтереси, використовуючи фізичну силу», як слово Пшонка, ставши пшонкою, почало означати чиновника високого рангу, що живе в надмірній розкоші і позолоті за народний кошт, прізвище позафракційного депутата Верховної Ради Володимира Парасюка народило загальну назву «парасюки». Це ніби патріоти, але водночас і популісти. Їхня основна риса − це нетерплячість та неефективність (але може бути й ефектність – згадайте виступ на Майдані два роки тому або махання ногами минулого тижня – картинка запам’яталася, а результат? – лише прізвище на слуху, бо проти Парасюка відкрили кримінальне провадження, а на персону Василя Пісного тільки почали проливати світло журналісти). Такі «парасюки» цілком здатні розколоти навпіл, а то й на більше груп тих патріотів, які ще вірять, що не все втрачено. Такі «парасюки» (або схожі на них) закликають збиратися на третій Майдан, ще не досягши бажаних результатів другого, такі «парасюки» були присутні під час громадських слухань про перейменування Кіровоградської області, які відбулися 18 листопада в обласній бібліотеці ім. Чижевського. Вони перебивали спікерів, кричали на весь зал, але на пропозицію вийти до трибуни і спокійно висловити власні аргументи покидали приміщення. І серед цих «парасюків» – учасники антитерористичної операції, патріоти, навіть громадські діячі. Згодом знову заходили, щоб покричати, і знову втікали.  Але повернімося до Парасюка (не узагальненого образу, а реального, Володимира), який пролив світло на постать генерала СБУ. Невже тільки такими методами треба діяти в Україні, щоб привернути увагу до недолюстрованих постатей сучукр-політики? Парасюк перепросив, але чи перепрошував ображений СБУшник у народу за корупцію, доказів якої вже повні ЗМІ (не буду перераховувати усіх його «заслуг» – новини по різних телевізійних каналах уже розповіли про його біографію, маєтки і зв’язки)?

Якщо символом 2013 року в Україні була ялинка, більш відома як «йолка», у 2014 році – башта Донецького аеропорту, у 2015 році – підірвані електроопори. Знову ж таки українці поділилися на дві когорти – тих, хто співчуває кримчанам (а як же хворі в лікарнях? діти в садках?), і тих, хто зловтішно потирає руки… Поділені і кіровоградці: на тих, хто вважає перемогу Андрія Райковича справедливою, і тих, хто співчуває Артему Стрижакову. Навряд чи хтось вигукуватиме гасло «Ми не дали реваншу регіоналам». Навряд чи хтось виходитиме на мітинг за Стрижакова – довга епопея лінивих виборів кіровоградського міського голови завершилася. Ми скоро навчимося ставитися до політики – як до погоди. Спокійно і приречено.