Мир – це війна

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Біля Кіровоградської обласної філармонії грав військовий оркестр, музика надихала навіть тих, хто не має жодного стосунку до Збройних сил України (наприклад, мене). Ніби ще вчора ми зустрічали військових біля їхньої частини через дорогу від філармонії. А минуло вже більше року.

Тоді вони поверталися з боїв на ротацію – засмальцьовані, брудні, втомлені. Зі Слов’янська, Станиці Луганської, Щастя, Іловайська, Дебальцевого… Тільки очі горіли з-під балаклав. Я навіть пам’ятаю запах, який чоловіки привозили з собою – солярки, диму, ще чогось незрозумілого. Ми про це писали. Ви про це думали.

До зали філармонії багато з тих, кого ми тоді зустрічали (військові із 17-го, 42-го, 34-го батальйонів, спецпризначенці 3-го полку…), прийшли з дружинами і з малюками. Чисто виголені, напахчені, красиві. Обіймалися з побратимами і вітали зі святом. Правда, обласний військовий комісар Ярослав Кучер устиг образитися на журналіста за питання, чи всі нагороджені районні комісари були в АТО…

Хлопців нагороджували медалями від обласної влади. «Що вам дає ця медаль?» − «А нічого! Зате приємно!». Вони далі підуть воювати: вже в нашому жорстокому соціумі. За статус «Учасник бойових дій», за квартири, пільги, реабілітацію… Як писав Джордж Орвел у романі «1984», мир – це війна. І зайвий цьому доказ – історія переселенки із Луганщини Валентини Кулачко, про яку ми розповідаємо в цьому номері «Нової газети». У пошуках миру на Кіровоградщині вона змушена воювати за право мати людські умови для проживання власної родини. Не більше і не менше. Таких, як вона, на Кіровоградщині – понад десять тисяч осіб. І майже кожен із них ображений на державу, і не виключено, що саме він і голосував під час місцевих виборів за представників Опозиційного блоку та їм подібних.

І поки росіяни не встигають зрозуміти, кого ж їм все-таки ненавидіти (укропів, сирійців, турків, американців), ми набуваємо собі нових «ворогів» − автора оголошення на дверях під’їзду про те, що вартість теплопостачання на один квадратний метр складатиме 16 гривень, міністра фінансів Наталю Яресько з її податковою пропозицією «все по 20%», пана Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка з його реформами з равликовою швидкістю, дипломатів, які те й знають, що торочать про безвізовий режим (кожен третій українець взагалі не виїжджав за кордон своєї держави, ви справді думаєте, що це для нас важливіше, ніж ціна на вугілля, дрова, цукор чи борошно, «комуналку» чи ліки…), депутатів, які замість показувати професіоналізм, роблять селфі на новому робочому місці і заяви про те, з ким дружитимуть, а з ким – ні.

Вічна тема очікувань і реальності знову актуальна: от ми, українці, звикли до перемог Кличка, а ще й досі на душі осад від недавнього програшу: чи то старіє, бідолаха, наш спортивний герой, чи то ми забагато вимагаємо від людини, яка 11 років поспіль не мала програшів. Цікаво, що й тут ми розділилися: одні зловтішаються, інші співчувають. Це нагадує нашу національну методику оцінки подій. Єдність? Та ніколи!