Нещодавно, стоячи в черзі в крамниці, стала свідком кумедної ситуації: чоловік старшого віку, розраховуючись на касі, хотів розміняти сто рублєй, але всі навколо на прохання допомогти відказували йому, що мають тільки гривні. «Задалбалі», – спересердя не втримався він, аж поки його друг, усміхаючись зі словами «та гривні ж у нас», не заплатив за нього ті 56 гривень, яких не вистачало.
Економічний, культурний, медичний, цивільний, енергетичний, комунальний, екологічний, інформаційний, волонтерський фронт… Останнім часом занадто часто доводиться чути й читати цю інколи вельми пафосну метафору про нібито боротьбу в тилу на будь-якій професійній ниві. (До речі, «будь-яка нива» – це одне примітивне журналістське кліше ще радянських часів.)
Прожили рік у війні. Адаптувалися, навчилися не панікувати під звуки сирен, здобули навичку мовчки плакати без сліз. Навчилися заново усміхатися, святкувати дні народження, випрямляти спини. Утвердили віру в ЗСУ і державу, визначили перелік питань на «після Перемоги».
Вона вперто засовує у благодійну скриньку нашого імпровізованого музею на Театральній купюри по 500 гривень і я не знаю, куди себе подіти. «Ні-ні, все вирішено, я давно планувала зайти і зробити донат», – спокійно каже Вона на моє прохання не робити цього, бо не на часі ТАКІ донати від ТАКИХ людей.
Під час великої війни ми не лише втримали кількість передплатників, а й наростили. А ще – видали другий наклад книги кулінарних діалектизмів «Смачна Кропивниччина». Випускаючи другий тираж книги, ми не робили вигляду, що немає війни. Проте й видавали її не через бажання заробити, а зберегти те, що віднайшли, у формі системного культурного продукту, а не хаотичних записів у соцмережах чи на полях записника.