Випростатись на повен зріст і, попри біду, чекати весну. У новому історичному контексті ми по-новому сприймаємо цикл свят, які раніше були спільними для українського та російського народів.
У надзвичайних умовах – як-от війна, ми маємо шанс знайти й відкрити в собі те, що в звичайному світі лишилося б поза нашою увагою. Ми дивимося нібито своїм звичним поглядом, а бачимо в людях інше: здатність до благодійності, готовність ділитися усім, що є.
Інформаційні повідомлення можуть з’являтися без особливої прив’язки до дійсності і ми віримо, бо без віри в щось просто не уявляємо свого життя. Після масового Маршу миру, який відбувся не лише в Кіровограді, а і в кількох районних центрах, мені довелося почути від кількох стурбованих друзів такі слова: «Я не Волноваха. Так, я – Україна. Але не Волноваха». Виходить, якби у Франції не трапилося терактів, які покликали на вулиці тисячі людей, то в Україні не організували Марш миру, щоб бути почутим і побаченим у всьому світі?
Жменька світлої молоді зібралася в центральному кіровоградському скверику парку біля лавки, щоб стати магнітами для спонтанних благодійників. Вони просили мало: принести до їхньої лавки яблук, щоб передати учасникам АТО, які нині лікуються в обласному госпіталі для ветеранів.
В Україні майже минули новорічні та різдвяні свята. Колядники, щедрівники, вечірники, хрещені, посівання… Трохи менше, як звичайно. Не так яскраво і обнадійливо, з іншими побажаннями, в яких головним словом був мир. Із легким сумом у куточку посмішки.