Чому в мене немає телевізора?

Одна знайома бабуся якось сказала: «О, у вас ще й досі немає телевізора? Як ви відстали від цивілізації, дітки!».

Детальніше...

Для щастя треба мало

Навіть тоді, коли треба підбивати підсумки (адже це новорічний номер «Нової газети»), хочеться сказати зовсім мало. Дві війни – одна економічна, а інша з реальною зброєю – здатні як знищити українців, так і дати поштовх до відродження. Тому для щастя вистачить того, щоб закінчилася війна і зникла корупція. Якщо перше – справа рук верховного командувача, то корупцію ми й самі потихеньку можемо ліквідовувати, починаючи знизу.

Детальніше...

Читайте першоджерела

Брехня встигає обійти півсвіту, поки правда тільки вдягається вийти, казав прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчіль.

 

Детальніше...

Змінюймо абстрактне на конкретне

Спочатку на емоціях хотілося просто кричати в телефонну трубку, що ми ж живемо в одній країні, і змінювати нам її разом, і з нам починаються зміни, тут і зараз. Що чужої біди не буває, і не можна ж так по-байдужому. Потім хотілося просто поплакати разом із жіночкою, яка вже навіть не знає, до кого звертатися і на чию допомогу сподіватися.

Поховавши чоловіка Віктора, який загинув під Іловайськом, вона вже близько двох місяців не може отримати в обласному управлінні Держземагентства документи на землю, яку виділили її сім’ї як родичам учасника АТО. За словами нашої читачки, в Маловисківському районі всі папери підготували, землю виділили, жодних проблем нібито не виникало («Ми зробили усе можливе» ‒ сказали в районі), а от в області все ніяк. Двоє дітей, які залишилися без батька, хазяйство в Лозоватці, зневіра, розпач і депресія. «Отого що й виділили чоловікові – це місце за кладовищі», - каже дружина героя АТО.

Детальніше...

Хто вміє плести шкарпетки?

Згорблена бабуся з двома торбами в руках безуспішно намагалася зупинити маршрутку. Водії, бачачи стареньку, не дуже хотіли зупинятися, адже який з неї виторг – пенсіонерка. Напевно, відразу простягне посвідчення, яке дає право їхати безкоштовно. А тут така гаряча пора. Вона довго не могла роздивитися номер автобусу, просила, щоб махнув хтось, коли їхатиме №134. Поки чекала на свій автобус, ні з того ні з сього почала розказувати. «Я була в п’ятому класі. Ми сиділи в школі на уроках, коли всі почали бігти в сторону сільради. «Війна» ‒ зашепотіли поміж собою дорослі. А тоді, пам’ятаю, класна керівничка на уроці запитує в нас: хто вміє в'язати шкарпетки? Я, мала, підняла руку. Мені приносили пряжу і я плела шкарпетки нашим солдатам. Ми складали їх у посилки і відправляли на фронт».

Детальніше...