Уже цими вихідними, 17 вересня, Кропивницький святкуватиме свій черговий День народження – 262 річницю. Як ми й писали, святкування відбудеться під гаслом «Місто моєї мрії»: мріятимемо під час урочистої ходи містом, під час концерту духових оркестрів, під час виставок місцевих виробників та виступів творчих колективів.
У Кропивницькому в центрі міста з’явилися клінбокси – це так по-модному називаються сучасні урни для сміття. Їхня специфіка в тому, що ці бокси мають різні відсіки відповідно до виду сміття (кошик поділений на три сектори: для паперового, пластикового та скляного непотребу), але частина самої конструкції більше схожа на рекламну площину.
Нашій країні 25. Згадаймо себе у цьому віці: здається, що все найкраще попереду, рожеві окуляри майже зняті, можна навіть робити проміжні підсумки своїх досягнень і планувати життя з оптимізмом і завзяттям.
Дорогою ціною ми досягли власної ідентичності, а країна відбулася як держава. Чи не вперше за чверть століття ми реально почали виходити з-під російського впливу. Робимо це і на внутрішньому фронті, і на зовнішньому, а дехто продовжує боротися сам із собою.
Напередодні Дня Незалежності на площі Героїв Майдану в Кропивницькому замайорів червоно-чорний прапор. Його вивісили учасники Антитерористичної операції – військові окремої роти 17 мотопіхотного батальйону, яка у серпні відзначила два роки з часу створення.
Напевно, у попередніх двох реченнях сконцентрована інформація про зміни, які відбулися з Україною за 25 років.
Що напишуть автори нових підручників історії рідного краю? Ми завершили декомунізацію – у центрі міста не стало пам’ятника Кірову, а на карті України − назви Кіровоград і вулиць на честь усяких Ленінів, Кірових і Фрунзе. Ми почали розривати зв’язки з радянським минулим (читай Росією) і повертатись обличчям до європейських цінностей. Це коштувало нам дорого – у боротьбі з’явилися новітні Герої, серед яких і наш земляк Віктор Чміленко… У центрі міста з’явилася площа Героїв Майдану – сакральне місце, де під час Євромайдану збиралися кропивничани, де прощалися із Чміленком, де молилися за мир в Україні.
Ми потихеньку позбуваємося комплексу національної меншовартості – наше місто, хоч і не без пручання «ісконних єлісаветградців», отримало назву на честь корифея українського театру Марка Кропивницького.
У нас змінилися моральні авторитети. Тепер серед них чимало військових – їх запрошують виголошувати промови, вони – учасники презентацій та мистецьких акцій, концертів і лінійок. Чимало з них устигли стати політиками, хтось навіть балотувався на посаду міського голови, стали депутатами… З’явилася нова каста – волонтери, які в перший рік російської агресії тримали на своїх плечах Українську армію. Сьогодні їхні імена і досі на слуху – Олексій Тітов, Оксана Червоная, Вадим Нікітін, Наталя Салімова, Олена Щербина, Інна Ковпак, Тетяна Бородіна.
Та попри нібито і зміни протягом 25 років, нові персоналії, які творили ці зміни, на жаль, складається враження, що «влада» і «люди» залишаються по різні боки барикад (а барикади нікуди й не поділися). Елементарні приклади видно по всьому місту: пандуси під кутом у 45 градусів, бур’яни у найнесподіваніших місцях, занедбана Набережна і парки в центрі міста. Попри молодість нашої країни керують нею люди з радянською системою цінностей. Мабуть, саме тому так важко дається нам ця Незалежність. Та вірю, ще трохи і до керма прийдуть народжені в Незалежній Україні. Іншого майбутнього, крім світлого і в достатку, в нас не може бути.
Ранок Дня Незалежності, 24 серпня, я і ще декілька моїх знайомих, серед яких журналісти «Нової газети», «21 каналу», волонтери та громадські активісти, провели не на урочистостях.
Перший літак рейсом «Кропивницький–Одеса» полетів до Одеси порожнім.